Майбутній головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний народився у місті Звягель (Житомирська область). Його батько був військовим, а мати працювала на місцевому вокзалі. Саме в Звягелі Залужний прожив перші 19 років життя.
До школи Валерій пішов у вересні 1980 року, коли йому виповнилося 7 років. Попри те, що як син офіцера мав змогу навчатися у спеціалізованій школі для дітей військових, батьки обрали для нього звичайний навчальний заклад — теперішню Звягельську гімназію №9, розташовану між заводом і вокзалом. Там навчались здебільшого діти робітників і залізничників.
Його перша вчителька, Тетяна Шатульська, згадує, що Валерій прийшов до школи з великим букетом і зовсім не боявся. На відміну від інших дітей, він не плакав і з упевненістю обрав собі місце — другу парту посередині класу.
Журналісти hromadske з’ясували, що у Звягелі земляки дуже пишаються Валерієм. Ті, хто знав його ще у шкільні чи студентські роки, досі з любов’ю називають його “Валерчик” і охоче діляться історіями з його юності.
Ще в 1980-х роках життя ненадовго закинуло юного Залужного до Росії — деталі цього періоду поки залишаються маловідомими, але вони стали частиною шляху, який згодом привів його до командування українською армією.
До школи маленький Валерій прийшов, уже вивчивши букви. Тож швидко навчився складати їх у слова і читати. Перша вчителька, коли її просять назвати визначальну рису характеру майбутнього генерала, не довго роздумуючи, каже: спокійний.
“Дуже відповідальний, треба реферат — він не затягує, не забувається. Завжди перший: “Можна я чергуватиму?” А це й дошку витерти, і капці рівненько виставити: вони перевзувалися в класі. Прийдеш до них додому — все по поличках, підручники обгорнуті [у ті часи школярі самі робили обкладинки з паперу, іноді зі шпалер]. Коли я їх випустила, ще роки 2–3 цікавилася у вчителів середньої школи: “Як мої? Дивіться, не зіпсуйте їх”, – поділилася спогадами Шатульська.
Вона стверджує, що ще в ті далекі роки вірила: цей її вихованець досягне у житті чималих висот.
“Як я пишалася, коли мені зателефонував кілька років тому онук: “Бабусю, вітаю, Залужний — генерал!” – каже жінка.
Жанна Васянович також додала: вже у шкільні роки майбутній генерал подобався дівчатам – їх вабила не лише зовнішність хлопця, а й його активність та почуття гумору.
“Він був рослий, спортивний, високий, кучерявий. Гарно пострижений. Умів пожартувати. Активіст у збиранні брухту й макулатури. Якось нас як переможців відправили до Ленінграда [теперішній Санкт-Петербург, Росія] на кілька днів. Їхали ми в плацкарті, а на полиці під стелею стояли фрукти в ящиках, очевидно, на продаж. І так нам пахли ті абрикоси чи персики, що хлопці таки по них полізли й усім нам дістали. Об’їлися, на ранок животи боліли”, — поділилася Васянович одним зі спогадів про безтурботні шкільні роки.
Яким був Залужний у школі: спокійний, відповідальний і улюбленець дівчат
У перший клас Валерій Залужний прийшов уже знаючи літери, тому швидко навчився читати. Його перша вчителька Тетяна Шатульська згадує: майбутній генерал був спокійним і врівноваженим хлопчиком, завжди відповідальним та ініціативним.
“Якщо треба чергувати — він перший. Все охайно: підручники обгорнуті, в класі порядок. У нього вдома теж усе було по поличках”, — згадує вона.
Після того як Валерій завершив навчання в початкових класах, вчителька ще кілька років цікавилася його успіхами в середній школі й щиро вірила, що в нього велике майбутнє. І коли її онук подзвонив із новиною, що Залужний став генералом, вона розплакалась від гордості.
Жанна Васянович, його однокласниця, згадує, що Валерій ще тоді привертав увагу дівчат. Високий, кучерявий, завжди охайний і з хорошим почуттям гумору, він був активним у шкільних справах, зокрема у зборі макулатури й брухту. Одного разу за перемогу в такому змаганні їхня група вирушила до Ленінграда. Під час подорожі хлопці «допомогли» собі до ящиків із фруктами, які зберігалися на верхніх полицях плацкартного вагона. Наступного ранку всі прокинулися з болем у животі, але пригода залишилася в пам’яті як весела історія юності.
Шкільна юність Залужного очима друга: не любив публічність, але завжди допомагав
Сергій Степанюк, найкращий шкільний друг Валерія Залужного, згадує його як людину, байдужу до офіційної показухи, але завжди готову прийти на допомогу.
“У ті роки ми були піонерами, потім вступали до комсомолу. У школі вирувало життя — різні гуртки, спортивні турніри, олімпіади, художня самодіяльність. Сидіти вдома було просто неможливо. Я був секретарем комсомольської організації й часто організовував різні патріотичні заходи. Валєра ж на це не вівся. Я йому казав: ‘Та допоможи, ми ж друзі!’ — а він відповідав спокійно: ‘Не піду’. Але щойно хтось із бабусь потребував допомоги — він одразу був готовий. Міг і дрова занести, і листя прибрати, і грядки перекопати”, — розповідає Степанюк.
За його словами, Залужного не цікавили відзнаки чи сцена. Він не прагнув бути в центрі уваги, не шукав похвали. Проте коли йому доручали щось конкретне — наприклад, зіграти Діда Мороза для молодших учнів — виконував усе серйозно та відповідально. Він завжди залишався в тіні. Це видно навіть на фотографіях із зустрічей випускників: Валерій ніколи не попереду — або в задньому ряду, або стоїть за спинами інших.
Один із яскравих спогадів, що зберігся в пам’яті Степанюка, пов’язаний із 9 класом, коли учні проходили військову підготовку. “Тоді ми жили два тижні в казармах, навчалися поводженню зі зброєю. Це був умовний випускний з предмету військової справи. У Залужного, до речі, з цього предмета завжди були ‘п’ятірки’. Перша його фотографія у формі — саме з тих зборів”, — пригадує друг.
Того ж року сталося ще одне пам’ятне для юного Валерія Залужного відрядження — він відвідав тодішній Ленінград. Це була заохочувальна поїздка для найактивніших учнів, які назбирали найбільше металобрухту. Із його класу вирушили п’ятеро, серед них — і Валерій.
“Ми поїхали до Ленінграда. З хлопців були я і Валєра. Вдень ходили по музеях і палацах, а одного вечора навідалися до дівчат. У карти грали, розмовляли, не зчулися, як збігла біла ніч. Прийшли вчителі будити, а ми ще й не лягали. Хотіли покарати дівчат, але ми з Валєрою взяли вину на себе. Тому на зворотній дорозі нас розділили, хлопців загнали в кінець потяга”, — пригадав Степанюк.
“Валєрчик” – зразковий курсант
Коли журналістка запитала, чи користувався Валерій Залужний популярністю серед дівчат у шкільні роки, його близький друг не став довго обмірковувати відповідь і відреагував з гумором.
“Ну, якщо вони назвали його солоденько “Валєрчик”, то як ви думаєте? Відразу приклеїлося. І досі так кличемо. Я думаю, дівчата ним цікавилися більше, ніж він ними. Він до них ставився як до комсомолу”, — зі сміхом каже чоловік.
Після закінчення школи, коли Валерію було лише 16 років, він вступив до тодішнього машинобудівного технікуму — нині це Політехнічний фаховий коледж. Три роки навчання за спеціаль